Також дивилася дуже цікаві фільми "Куди приводять мрії", "Життя після смерті. А що далі". У них показано існування пекла.
Смерть - це те, від чого ніхто не застрахований, вона приходить у будь-який час, і краще кожної хвилини, години, дня - бути до неї готовою. Бути готовою у розумінні - бути постійно з чистим сумлінням, серцем і душею.

А також є багато корисної релігійної і духовної літератури на сайті українських католиків східного обряду:
http://uniat.ucoz.com/index/dukhovna_literatura/0-10

Які люди підуть у пекло?
"Просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять ..." Матвія 7:13
У пекло, передусім підуть ті, хто, зловживаючи своєю владою, схиляють підвладних до зла силоміць чи спокусою, чи підступом. "Бо суд на вельмож суворий буде" (Муд. 6,5), - говорить Святе Письмо. Це справжні дияволи на землі, до них відноситься слова, сказані праотцю у Святому Письмі: "Як же ж це ти впав із неба, ти блискучий сину зірниці?" (Іс. 14,12).

У пекло підуть ті, хто зловживає своїми розумовими здібностями, щоб відвертати від Бога простаків й відібрати в них скарб святої віри. Ці люди – послідовники євангельських фарисеїв, котрим Ісус Христос говорить: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти ти, які бажали б увійти. Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного новонаверненого, і коли знайдете, то робите його гідним пекла, подвійно від вас гіршим" (Мт. 23, 13-15). До цього грона належить письменники видавці безбожних видань, а також цілий натовп позбавлених віри й сумління людей, що відповідають за формування публічної думки, які свідомо обманюють, зводять наклепи й поширюють богохульні ідеї. Саме вони, втрачаючи душу й ображаючи Христа, служать дияволу, батькові неправди.

У пекло підуть душі, надуті своєю величчю. Вони погорджують іншими, немилосердно кидаючи у них камінь прокляття. Це жорстокі й безсердечні, якщо не навернуться, не знатимуть милосердя від справедливого Господа. "Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя" (Як. 2, 13).

У пекло підуть егоїсти, самолюбці, вельможі, які, занурюючись у достатки й розкоші, думають лише про себе, забуваючи про бідних. І нині їх чекає доля євангельського багатія, що "помер також багатий, і його поховали" (Лк. 16, 22).

У пекло підуть скупі, які, забуваючи про Бога й вічність, думають лише про нагромадження багатств. Будуть покарані й лихварі, які обманом та іншим можливими засобами, проклятими Богом, здобули своє майно. Про них написано "Царства Божого не успадкують" (1 Кор. 6,10)

У пекло підуть хтиві, що живуть, не знаючи докорів сумління, сорому, насолоджуючись розпустою. Вони не визнають іншого Бога, крім свого черева, не відають іншого щастя, крім задоволення своїх грішних тілесних пристрастей. "Їх кінець – погибель, їхній бог – черево, їхня слава у їхній ганьбі, вони думають про земні речі" (Фл. 3,19).

У пекло підуть марнославні та легковажні, які думають лише про забави й розваги. Підуть й так звані "добросердні". Вони забувають про молитву, занедбують Службу Божу, погорджують Святими Тайнами, не плекаючи християнського життя, не думають про свою душу, живуть у смертельному гріху. Світильник їхнього сумління давно згас. "Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви не думаєте" (Мт. 24,44). З Його уст вони почують слова, скеровані колись до нерозумних дів з притчі: "Я вас не знаю" (Мт. 25, 12). Горе людині, що стане перед Предвічним Суддею не одягнена у весільні шати! Бо Він звелить Своїм ангелам схопити такого негідного гостя і накаже: "Зв’яжіте йому ноги і руки та киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів" (Мт. 22,13).

У пекло підуть душі з лукавим й підступним сумлінням, які через нечесну сповідь й святотатське Святе Причастя топчуть й зневажають Пресвяте Тіло і Кров Господа Ісуса Христа. "Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню" (1 Кор. 11,27).

Підуть у пекло душі, сповнені ненависті й жорстокості які не бажають прощати іншим їхні провини. І, нарешті, у пекло потраплять члени масонської секти, а також ті безумці, які вже за життя, будучи учасниками таємних товариств, віддаються дияволу через клятву жити й померти без Святої Церкви і без Святих Таїнств, у ненависті до Ісуса Христа.

Я не стверджую, що кожна з наведених груп людей неодмінно потрапить у пекло. Наголошую лише: всі вони йдуть дорогою, яка веде туди. Сподіваюся, до того, як вони наблизяться до небезпечної межі, навернуться зі смиренням і не потраплять у вічний вогонь. На жаль, дорога у пекло простора і зручна, крім того похила до низу. Достатньо лише ступити на неї, щоб неминуче зісковзнути усе нижче й нижче. Згадаймо слова Ісуса Христа: "Просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять" (Мт. 7,13).

Як слід поміркуй над цим, любий читачу! Якщо помітиш, що ти опинився на цій дорозі прокляття, заради Бога, не зволікай мужньо зверни з неї, поки не пізно!

Псалом 74
Прославляємо, Боже, Тебе, прославляєм, бо близьке Твоє Ймення! Оповідають про чуда Твої. Коли прийде година означена, то Я буду судити справедливо. Розтопилась земля, і всі її мешканці, та стовпи її зміцнюю Я. Я сказав до лихих: Не шалійте, а безбожним: Не підіймайте ви рога! Не підіймайте ви рога свого догори, не говоріть твердошийно, бо не від сходу, і не від заходу, і не від пустині надійде повищення, але судить Бог: того Він понижує, а того повищує, бо чаша в Господній руці, а шумливе вино повне мішаного, і наливає Він з нього, усі ж беззаконні землі виссуть та вип'ють лиш дріжджі її! А я буду звіщати навіки, співатиму Богові Якова, відрубаю всі роги безбожних, роги праведного піднесуться!

(Матеріал статті взято з книги "Пекло" о.Л.Г. де Сегюр. Регілійне видавництво "Добра книжка". м. Львів)

http://bible-lessons.in.ua/statti/xtopideupeklo.html

Яке воно пекло?
"Геть від Мене всі, що чинити неправду! Там буде плач і скрегіт зубів ..." Луки 13:27
Хибні й забобонні уявлення про пекло

Передусім ми повинні старанно уникати примітивних і забобонних уявлень про пекло, котрі перекручують справжню християнську науку про нього. Більшість уявляють собі пекло якимось дивним і абсурдним, кажучи: "Ніколи не повірю, бо це безглуздо й неможливо. Ні! Не можу повірити у пекло!"

Без сумніву, якщо б пекло було саме таким, яким його уявляють подекуди не тільки добросердні бабусі, але й освічені люди, тоді ми мали б усі підстави не вірити. Але всі ці оповідання варті не більше, аніж казки, якими лякають дітей, бо нічого спільного з наукою Церкви не мають. Не гідно чинить той, який щоб підсилити враження, додає щось своє. Адже ніхто немає права перекручувати правду й робити з неї посміховисько, навіть для залякування простаків. Проблематично говорити про пекло й священикам, які, бажаючи розповісти про страшні пекельні муки, нерідко звертаються до образних описів у своїх проповідях. Зазначу, що важко тут дотримуватися якоїсь міри, а тому ще раз повторюю що іноді навіть з найкращих міркувань можна потрапити в омани.

Перша мука у пеклі – це вічне прокляття

Прокляття – це повне й невідворотне відлучення від Бога. Отже, проклятий – це створіння, яке назавжди позбавлене Бога.

Ісус Христос навчає нас, що відлучення є першим покаранням для грішників, котре перевищує усі решта. Пригадаймо собі слова вироку, які Ісус Христос скаже їм на Божому Суді: "Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його" (Мт. 25,41). В іншому місці, повчаючи євреїв, запевнив, що до царства Небесного входять через тісну браму, сказав: "Геть від Мене всі, що чинити неправду! Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у Царстві Божім, себе ж самих викинутих назовні" (Лк. 13, 27-28; пов. Мт 7,23).

Отже, першим словом вироку Найвищого Судді, котре означатиме перше знамення пекла, буде відлучення від Бога, позбавлення Бога, осудження Бога або іншим словами: прокляття.

Обмеженість нашому розуму та брак живої віри не дозволяють нам у цьому житті ані змірити, ані збагнути, скільки жаху і розпачу містить у собі цей вирок. Людина створена для Господа Бога. Вона створена для Бога, як око для світла, як серце для любові. Однак серед безлічі занять й зайвих турбот цього світу ми не відчуваємо цього, і все, що бачимо, чуємо, терпимо й любимо, віддаляє й відвертає нас від Бога – нашої єдиної кінцевої мети.

По-іншому у потойбічному світі. Там, після смерті, правда вступає у свої права. Кожен залишається сам на сам перед Богом, Тим, Ким і для Кого він був створений, Котрий єдиний може бути і має бути його життям, його щастям, відпочинком, насолодою, любов’ю й усім. Тож, можеш збагнути, в якому стані перебуває людина, яка раптом раз і назавжди втрачає своє життя, щастя, любов, одним словом – усе. Можеш уявляти несподівану й бездонну порожнечу, в котрій опиниться істота, яка була створена для любові, для володіння Тим, Кого її позбавили!

Монах – єзуїт, отець Сюрен, відомий у XVII ст. своїми чеснотами, науками, майже 20 років жив у цьому жахливому стані відлучення від Бога. Прагнучи визволити від диявольської одержимості бідну святобливу черницю, якій не могли зарадити три місяці молитов, умертвлень та екзорцизмів, священик у своєму безмежному милосерді попросив Бога звільнити нещасну й перенести на нього тягар одержимості. Господь вислухав його прохання і диявол одразу ж вселився у тіло та упродовж багатьох років жорстоко мучив отця. Сам отець Сюрен після свого визволення описав все, що тільки міг пригадати про надприродній стан, коли диявол заволодів його тілом і душею, даючи йому сповна відчути розпач проклятого.

"Здавалося, - пише він, - що уся моя сутність, всі сили моєї душі і члени мого тіла з невимовною силою поривалися до Господа Бога, кого я визнавав своїм найвищим щастям, нескінченим добром, єдиною метою мого існування. Але разом з цим я відчував, що якась сила, незважаючи на мій опір, відривала і тримала мене здалеку від Нього. Створений, щоб жити, я відчував, що мене віддаляють від правди й світла. Створений для любові, я був відсторонений від неї Створений для добра, я був занурений у безодню зла.

Страх і розпач, що стискали моє серце, можна було б порівняти зі станом стріли у польоті, котру з великою силою випустили до певної цілі, натомість, якась сила неустанно відпихає її назад. Це лише слабкий і блідий образ страшної дійсності, яка називається прокляттям. З прокляттям неодмінно пов'язаний розпач. Це той самий розпач, котрий Ісус Христос у Св. Євангелії називає "черв’яком", що точить проклятих.

Краще усе втратити, аніж потрапити у пекло, "де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає" (Мк. 9,48).

Цей черв’як проклятих – це докори сумління й розпач. Їх називають черв’яком, бо як у гнилому тілі мерця народжуються черв’яки, так з’являються вони й в прокляті душі з гнилизни гріха. Ми ж у змозі створити собі лише слабке уявлення цих докорів й розпачу. Адже у цьому світі нема нічого досконалого: зло тісно переплетене з добром, а добро зі злом. Й навіть, якщо наші докори й розпач досягли апогею, у них завжди жевріє надія. Це стосується й будь-якого терпіння, духовного чи тілесного. Дарма, що це видається неможливим. Проте у вічності все досконале: тож, якщо можна так висловитися, зло таке ж досконале, як і добро, без найменшої надії на порятунок, бо зло абсолютне – відносного тут існує. Ти розумієш, що означає розпач без промінчика надії? Що означають слова та думка: "Я загинув добровільно, загинув навіки, загинув за марні миттєві дрібниці! А я ж міг, як й інші спастися!"

"Вони його узрівши, збентежаться страхом жахливим… і, стогнавши в тривозі духу, промовлять… Отож – ми збилися з правдивої дороги … Ми наситилися стежками беззаконня і погибелі… Господньої ж дороги – ми не пізнали. І що нам допомогла гординя? Що нам принесло багатство разом з пихою? Усе те, немов тінь, минуло… лукавство наше нас поглинуло" (Муд. 5, 2-14). Але цього ще замало. До розпачу приєднається ще ненависть – плід прокляття: "Ідіть від Мене геть, прокляті!" (Мт. 25,41).

Що це за ненависть? Ненависть супроти Господа Бога! Страшна ненависть проти безконечного Добра, безмежної Правди, Доброти і Краси, проти Миру, проти Мудрості, проти вічної Досконалості! Ненависть непримиренна і диявольська, ненависть надприродна, що поглинає усю силу духа і серця, усе єство проклятого.

Проклятий не міг би ненавидіти Бога, коли б йому було це дано, як блаженним у Небі, бачити Господа віч-на-віч в усій Божій досконалості, в усій невимовній Його величі. Але в пеклі такого Бога не дано побачити. Прокляті споглядають лише страшні наслідки Його справедливості у своїх стражданнях. Тому вони ненавидять Бога, як ненавидять кару й прокляття, яке їх спіткало.

Минулого століття у місті Месині священик, проводячи екзорцизм над одержимим, запитався у диявола: "Хто ти?"
- Я істота, яка не любить Бога, - відповів злий дух.

У Парижі під час іншого сеансу екзорцизму на запитання священика: "Де ти?" - почув:
- Вічно у пеклі!
- Не бажаєш обернутися у ніщо?
- Ні, хочу лише ненавидіти Бога вічно! – відповів йому з люттю диявол.

Так міг би відповісти кожен з проклятих. Вони ненавидять Того, Кого мали б вічно любити.

Хоч не один поцікавиться: "Невже Бог може проклясти мене, адже Він – Любов?" Та це не Господь проклинає грішника. Грішник сам скидає себе у безодню прокляття.

До страшного вироку доброта Бога не причетна. Його виносять лише Божественна святість і справедливість. Бог такий ж святий, як і добрий, а справедливість Його однаково безмежна у пеклі, як милосердя й доброта у Небі. Тож не ображай святості Бога і не будеш проклятий. Проклятий отримує лише те, що вибрав собі сам всупереч усім ласкам Бога. Надав перевагу злу, і отримав зло. У вічності ж зло називається пеклом. Якщо б він вибрав добро, мав би його вічно.

Отже, перше знамення пекла, перша ознака страшної дійсності, яку називають пеклом – це осудження і Боже прокляття з розпачем й ненавистю проти Господа.

Безсумнівною правдою віри є переконання існування вогню у пеклі. Пригадаймо собі переконливі слова Сина Божого: "Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний… Син Чоловічий пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства… Й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі" (Мт. 25, 41; 13, 41-42). Ці Божі слова, повторені святими апостолами, становлять основи віри та науки Святої Церкви. Тож у пеклі грішники караються вогнем.

В історії Церкви надибуємо розповідь про те, як у III столітті після Різдва Христового два юнаки, що навчалися у знаменитій Олександрійській школі в Єгипті, якось зайшли у храм, де проповідник саме говорив про пекельний вогонь. Один з юнаків почав глузувати з проповіді. Інший ж пройнявся страхом і навернувся, ба, навіть пішов у монастир. Через декілька років безбожний юнак несподівано помер. Після смерті він з’явився до свого давнього приятеля і промовив: "Церква говорить правду, навчаючи про вічний вогонь у пеклі. Та все ж священики не передають навіть сотої частини того, яким він є насправді там, у пеклі".

Пекельний вогонь надприродний й незбагненний

На жаль, ніхто на землі не спроможний ані висловити, ані збагнути великих вічних правд! Священики намагаються донести ці істини, однак ані дух, ані слова не можуть подолати цього завдання. Про Небо сказано: "Те, чого око не бачило й вуха не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять" (1 Кор. 2,9). Теж можна сказати про пекло: "Чого око не бачило й вухо не чуло, чого серце людини ніколи не збагне, те Божа справедливість приготувала невиправним грішникам"

"Терплю, терплю муки у цім полум’ї", - кричав з безодні проклятий євангельський багатій. Щоб вникнути у суть першого слова проклятого "терплю", необхідно збагнути зміст вислову "у полум’ї цім". Вогонь цього світу, як усе інше, недосконалий, і наше полум’я, яке би потужнє воно не було, це тільки мізерний образ вічного вогню, про котрий розповідає Свята Євангелія. Неможливо достеменно описати жахливі терпіння, котрі зазнала б людина, яка б потрапила у розпалену піч бодай на декілька хвилин. Не кажучи вже про те, щоб там жити! А що тоді казати про той надприродний вогонь вічний, силу якого неможливо з чимось порівняти!

Позаяк ми живемо у часі, а не у вічності, то вимушені використовувати предмети цього світу, яким мізерними, слабкими й недосконалими вони не були, щоб з їх допомогою уявити невидиму, нескінчену дійсність майбутнього життя. Тому спонукаймо себе до страху, пригадуючи невимовні страждання, які завдає нам земний вогонь, щоб у вічності не потрапити у безодню пекельного вогню.

(Матеріал статті взято з книги "Пекло" о.Л.Г. де Сегюр. Регілійне видавництво "Добра книжка". м. Львів)

Чи дійсно існує пекло?
"Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його!" Матвія 25:41
Пекло існує. Про це свідчить віра всіх народів та усіх часів

Те, в що завжди й в усі часи вірили народи, становить так звані правди здорового глузду або загальновизнані правди. Про того, хто опирається прийняти будь-яку з тих великих, загальновизнаних правд, можна сказати, що йому бракує здорового глузду. Воістину, треба бути безумним, аби вважати себе мудрішим за цілий світ.

Отже, протягом століть, від початку світу аж до наших днів, усі народи вірили у пекло. Його по-різному називали, по-різному собі уявляли, але всі, без винятку, сприймали, передавали з покоління в покоління і визнавали віру у страшні муки, безконечні муки у вогні, що були покаранням грішників після смерті. Це – незаперечний факт, котрий надзвичайно переконливо довели наші християнські філософи, тож зайвим було би доводити це ще раз. Ще на початку існування людства знаходимо підтвердження існування пекла, вічного, палаючого пекла. Докази цього надибаємо у найдавніших книгах, зокрема, у книгах Мойсея. У них чітко фігурує навіть сама назва пекла.

Так у розд. 16 Книги Чисел (Чис. 16, 31-35) читаємо, як троє Левітів: Корах, Датан й Авірам глумилися над Господом Богом й підняли бунт проти Мойсея, а відтак провалились живими в Шеол … "І вийшов вогонь від Господа й пожер 250 чоловік", учасників бунту. А писав це Мойсей за 1600 років до Різдва Христового, тобто 3600 років тому. У книзі Второзаконня Господь знову промовляє устами Мойсея: "Бо вогонь Мого гніву загорівся; горить аж до Підземелля - Прірви" (Вт. 32,22).

У книзі Іова (Іов 21, 14), також читаємо, що безбожники, які розкошують у багатстві, говорять Богу: "Відступи від нас! Доріг Твоїх не хочемо ми знати! Що Він таке, отой Всемогутній, щоб нам Йому служити? І що за користь нам Його благати?" - й тієї ж миті йдуть до пекла. Іов називає пекло "країною темряви й смертельної тіні" (Іов 10, 21-22). Воістину, це надзвичайно важливі свідчення, що походять з найстарших часів історії.

Приблизно тисячу років до Різдва Христового, коли про греків чи римлян ще й не було мови, Давид і Соломон часто говорить про пекло, наче загальновідому істину, яку доводити нема потреби. У книзі Псалмів (Пс. 5,6; Пс. 9,18; Пс. 31,18) цар Давид говорить про грішників: "Нечестиві не встоять перед очима в Тебе" або "Нехай грішники вкриються соромом, нехай мовчки зійдуть до Шеолу". А ще в іншому місці чітко говорить про пекельні муки.

Згадується пекло і в Книзі Приповідок (Прип. 1,12), коли автор пише наміри грішників звести праведника: "Поглиньмо їх, мов Шеол, живих".

В одному з розділів книги Мудрості (Муд. 4,19; 5,14), де так барвисто зображено розпач проклятих, читаємо: "І після того будуть ганебним трупом, погордою між мерцями навіки; бо він стрімголов кине їх, онімілих, стрясе їх аж до самих основ, і вони будуть знищені до останку; будуть у болях, і пам’ять про них загине". Далі засуджені у пеклі говорять: "Бо безбожного надія – мов полова, несена вітром …"